Тема війни сьогодні в Україні близька всім. Війна поруч, у нашому домі. У головах і в серцях українців. Хтось упритул до неї, хтось подалі. Але ми знаємо: є ті, хто віч-на-віч із ворогом, хто зі зброєю стримує її там, у донецьких степах, і дає нам можливість сьогодні мирно спати.

Для мене, чий будинок залишився за тією лінією фронту, слово «Донбас» означає рідне вогнище, а думка про війну і тих, хто нас захищає сьогодні, близька і болюча щохвилини, і це живе в мені ось уже довгі 5 років.

Тому у Львові, на недавньому книжковому форумі, я шукала серед поетів і письменників цю тему. І щаслива, що доля подарувала мені зустріч із Владом Сордом (позивний «Змій») – видавцем, письменником, поетом, воїном, який ще з Майдану пішов добровольцем захищати Україну і зокрема мій дім у Донецьку, пройшов 4,5 року цієї безжальної й страшної війни, і тепер доносить нам правду про неї у своїх пронизливих віршах і прозі.

Савур-Могила, Донецьк, Піски, шахта «Бутівка». До болю знайомі мені місця. А на шахті «Бутівка», до речі, колись геологом працювала моя мама...

Влад розповів мені про ці місця, про те, де він воював нещодавно. Він раніше ніколи не був на шахті, і тільки війна повернула його так близько лицем до лиця до шахтної безодні під спотвореним вогнем копром шахти «Бутівка».

- Розкажіть, звідки ви родом і як потрапили на війну?

- Я родом із Вінницької області, з Піщанського району. У 16 років утік із дому, поїхав до Криму, в Сімферополь, і там вступив у філіал Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, на бюджет. Отримав підвищену стипендію, потім парламентську, потім президентську, і в 20 років купив собі квартиру в Сімферополі. Практикувався у Верховній Раді Криму, писав наукові роботи.

Але я не потрапив на останній курс, на п’ятий. Справа в тому, що в 2013 році в Києві відбулося побиття студентів... Знаєте, я все життя знав, що буде революція, війна, було таке відчуття. Але не знав, у якому порядку це буде. І от побили студентів, з усіх джерел починає надходити різна інформація. У якийсь момент ми з другом вирішили, що треба поїхати і дізнатися правду. Ми поїхали на Майдан, та це так затягнуло, що ми там і лишилися. Я там був у «Правому секторі».

Пам’ятаєте, під кінець Майдану був штурм готелю «Дніпро», от після цього штурму ми всі виїхали у підготовчий табір на військовий полігон «Десна». Там у нас був невеликий вишкіл, курс «молодого бійця», але оскільки я у вузі проходив багато що з того, мені нічому було вчитися, усе, чого в той момент могли навчити, я знав.

А ще перед штурмом готелю «Дніпро» я встиг з’їздити додому, в Сімферополь. Я поїхав туди тому, що мій друг, з яким я був на Майдані, дуже сильно захворів, мені довелося його везти додому.

У Сімферополі наш вуз тепер перейменували, розбили кувалдами нашу Феміду. А квартиру мою «віджали», там живуть зараз якісь люди з Саратова. Я коли після Майдану приїхав по документи, піднявся на свій поверх, намагався відчинити квартиру, а ключ не підійшов. Почав стукати, тоді вийшли чоловік, дружина і хлопець років 12. Я кажу їм: «Ви хто взагалі?». А вони мені: «Ми тут живемо». Я їм почав показувати свої документи на квартиру, а вони мені теж – такі самі, тільки російського зразка повністю. Це був 2014 рік. Виявляється, що коли зайшли росіяни, вуз надав списки тих, хто поїхав на Майдан і, відповідно, – хто що мав, усе втратив. У викладачів проукраїнських і бізнес «повіджимали», особливо у татар. Росіянє це робили дуже оперативно.

Так от, виїхали ми одними з перших із хлопцями на фронт, на базу добровольчого батальйону «Правого сектору», на Савур-Могилу. Це було ганебно, бо в мене навіть берців не було, були шльопанці, дві гранати, ніж, СКС старий (самозарядний карабін Сімонова - авт.). Ми туди, на висоту, на Савур-Могилі, де пам’ятник, піднялися, і нас там дуже щільно накрили бойовики чи мінометами, чи «Васильок» то був. Хтось, мабуть, корегував їм вогонь. І ми оце стали відступати, і я в цих шльопанцях...

Це було на початку літа 2014-го. У нас не було тоді ні автоматів, нічого. Кожен був у різному камуфляжі, зі знаків розрізнювальних – жовтий скотч був. Нас було, здається, 38 чоловік, ніби пробний бойовий виїзд. Ми туди поїхали на такому великому жовтому автобусі, й там уперше потрапили під обстріл. Нам тоді настільки пощастило, що, по-моєму, тільки одному хлопцю осколок у руку влучив, а всі решта – бігом до того автобуса – і назад, з тієї висоти.

- Що було далі, після Савур-Могили?

- Після того ми поїхали в Іловайськ у складі цієї групи. Ми там були вже два тижні, я був стрільцем прикриття, утримував позицію. І коли закінчилися набої, я спустився в другий невеличкий окопчик, та його раптом накрило «Градом». Недалеко від цього окопу, метрів максимум за 15, стояв КамАЗ пустий зі скошеним кузовом, він був побитий уже, оплавлений. І коли почався обстріл, нам нікуди було бігти, тому й залишилися в цьому окопі. «Град» до нас не долетів, але два снаряди влучили в той КамАЗ. І він робить три оберти і влітає бортом у наш окоп. Він просто змішав із землею 10 людей, вони загинули, моєму напарнику відрізало ноги, а мені пощастило – просто кузовом «погладило» по спині – і в мене від шиї до копчика хребці були надщерблені.

Забій був сильний, десь на хвилин 10 я втратив свідомість, і болю взагалі не відчув. А коли потім прийшов до тями, бачу – мій напарник поруч лежить, кричить, ніг нема. Джгути були, йому позатягували тоді, щоб зупинити кровотечу. Лікаря нашого теж змішало з землею. І добре, що у мене була рація, я викликав командира, який прийшов і витягнув мене. Я не відчував болю, але коли командир підняв мене на ноги, я став падати. Взагалі нижче пояса нічого не відчував.

Тоді мене й напарника без ніг врятували, посадили в машину і вивезли. А той мій напарник – до речі, він із Житомира – не так давно вчинив самогубство. Молодий хлопець, йому було на той момент 21 рік. А тоді нас вивезли у Дніпро, в лікарню ім. Мечникова.

Іловайськ же оточили кільцем і, якщо не помиляюсь, коли ми до Дніпра доїхали, там уже почалась жесть – оцей прорив, «коридор», розстріл... У полон купа людей потрапила. Нам сильно пощастило – максимум через півтори доби після того, як нас вивезли, там було страшне вже.

- Що сказали вам лікарі, які зробили прогнози?

- У лікарні мені зробили знімки, і лікар сказав, що за прогнозами на 60% – я ходити не зможу. А в мене тоді була дівчина, ми з нею познайомились на Майдані. Я їй подзвонив і сказав, що лікарі мені на 60% прогнозують, що не ходитиму, а вона каже, мовляв, ще молода, так що... Лікарня ім. Мечникова тоді була забита пораненими, прибували і прибували з фронту. Під кінець, коли я там лежав, ставили ліжка навіть у коридорах. А добровольців не обшукували нормально тоді, й у мене з собою в рюкзаку було дві гранати. Ось я собі подумав: якщо не ходитиму, буду тягарем для всіх, користі з мене – нуль, воювати і працювати я не зможу, з батьками в мене були складні відносини. І задумав я попросити хлопців, щоб вони вийшли з палати, а я візьму – і підірву гранату, ну, а що робити? Кому я потрібен, інвалід? І я це хлопцям сказав. А там лежали – один без руки, другий без вуха, різні, й вони на мене як накинулись, що я дурний – надавали мені «лящів» і пообіцяли, що будуть мене піднімати і примушувати рухатися, поки аж не почну ходити. І вони так реально місяць мене ставили на ноги, тримали, а потім в один момент у мене щось у нозі стрельнуло – і я відчув її. А через кілька днів відчув і другу ногу. І потрохи почав ходити, спочатку на милицях, а потім – з паличкою. А не ходив я три місяці.

Коли встав на ноги, поїхав у село до батьків, ще більше там розходжувався. І тоді мені подзвонив один із моїх друзів і сказав, що мій найкращий друг Сергій Табала з позивним «Сєвер» загинув у Донецькому аеропорту. Треба було приїжджати в Піски за його останками, а те, що від нього залишилося, могло б поміститися у ящик від гранат – кусок голови і рука. Він був наймолодший «кіборг», 18 років, родом із Сум. Ми з ним познайомились ще на Майдані й постійно були на зв’язку. І ось треба забирати його останки і везти до мами...

Ми поїхали в Піски, забрали, відвезли мамі, все організували, поховали. Він зараз Герой України посмертно.

Після його поховання, на наступний день, а там дуже багато було добровольців, ми зібралися і вирішили, що вийдемо з «Правого сектора» і зробимо свій окремий загін — імені Сєвера, і далі так поїдемо воювати. Наш цей підрозділ став називатися «Месники імені Сергія Табали», нас було в різні часи від 30 до 35 чоловік. Ми знали – до кого треба дзвонити, щоб попасти на фронт, до кого треба дзвонити, щоб мати паливо, набої, щоб отримати зброю і так далі. У нас був контакт із військовими ЗСУ дуже тісний.

- І де ви далі воювали?

- Спочатку ми вернулися цим загоном на Піски. Там навесні вже, по суті, в тилу ворога, за вказівником «Донецьк», ми знищили цілий блокпост. Я командував групою прикриття. Війна була і є позиційна, але тоді ми зробили маленьку таку наступальну операцію – знищили той блокпост. Ми зайшли з трьох сторін, вийшли о четвертій ранку, о шостій почали напад, у кожного був гранатомет «Муха», а в одного хлопця «Шмель». Один наш снаряд влучив бойовикам у саму бійницю, піднялися бетонні блоки й осіли, все обвалилося. А на цьому блокпосту було десь 50 бойовиків, бо там були нариті, прямо під трасою, цілі кімнати у них. Це їхнє передове укріплення, бойовики вели корегувальний вогонь звідти, це була їхня опорна точка. Вороги, звичайно, не чекали такого нашого наступу.

У нас тоді загинув один боєць, коли ми вже відходили. До бойовиків підтягнулися ще з Донецька озброєні підрозділи – і почали нам услід бити. Хлопець, що загинув, біг спочатку, потім зупинився, сказав, що йому «щось погано», впав – і одразу помер. Ми потім побачили, що йому в спину вдарила куля під бронежилет, пройшла через нього, а зупинилася від пластини бронежилета на грудях і дуже пошкодила органи. А ще одного хлопця нашого підбили і взяли в полон, а потім наші його якось викупили. Поранених же було багато.

Я був у групі прикриття, і от ми відступили, а там стояв такий генделик зелений, із зеленим дахом, ми в ньому засіли і тримали оборону, чекали всіх інших і прикривали. І от пам’ятаю момент – так хочеться пити, так хочеться, дивлюся – на столі лежить розмокла така коробка, я спираюся, коробка відлітає, а там – блок «швепсу», такої води газованої з лимонним смаком, півлітрові пляшки! Я починаю пити, а «швепс» взагалі, як новий, дуже смачний. Гадаю, це сєпари робили там вилазки і лишили собі ничку таку, а я знайшов. Як Бог послав! Хлопці такі здивовані були: «Нічого собі, де взяв?» – казали.

Ми добігли потім у Пісках до своїх позицій. Справа в тому, що у бойовиків, напевно, висіла камера, за допомогою якої можна було дивитися і корегувати вогонь. І ми отак біжимо, а метрів за п’ятнадцять за нами падає танковий снаряд, і так один за одним – прямо по дорозі за нами «ляп – ляп – ляп!»... Якби ми перестали бігти, там би нікого не залишилося живого. Я навіть пам’ятаю, що не можу вже бігти, немає чим дихати, хлопці теж. Ми забігаємо в якийсь дворик, падаємо хто куди, я за якусь криницю впав, хтось за хату, хтось під паркан, а воно прямо в дворик – «ляп!», і ми вже потім звідти під осколками добирались. Пам’ятаю, вже ми повставали, біжимо, і я бачу якийсь окоп, якісь позиції, але не знаю, в яку сторону ми забігли, – чи це свої, чи чужі. От підбігаю до окопу і так розумію, що приблизно зараз снаряд має десь ще впасти, і раптом з окопу така рука велика висувається, хапає мене, медичку нашу, та ще купу пацанів – і затягує в окоп. І я так дивлюся, а на руці – шеврон з українським прапором, і думаю: «Фух. Це клас!». І потім бачу, що у них там купа лежить пляшок, які нам привезли волонтери, зі свяченою водою... Я її тоді пив і відчував, що ніколи такої доброї раніше не пив.

Але потім це знищення ворожого блокпосту завершилося для нас погано – приїхало ОБСЄ, військове командування – і почали верещати: «Хто це зробив?!» Типу ж перемир’я було. Але нас із того блокпосту так обстрілювали бойовики... І після цього нас, усі добровольчі підрозділи, наказали вивести звідти. Там тільки збройні сили наші полишалися.

- Ви так і воювали в добровольчому батальйоні?

- Нам треба було вже тоді легалізовувати свій підрозділ. Під кінець 2015 року. Добровольчим батальйонам уже тоді командування не давало можливості нормально воювати: ніяких документів не було, ніякої зарплати, нічого. Були такі ситуації, що зовсім без грошей залишалися. Я, наприклад, телефонував мамі, щоб вона скинула гроші зі своєї пенсії, – щоб доїхати до Пісків, бо треба було білет купити. Взагалі ж, ми тільки завдяки волонтерам і повиживали там.

Тобто, питання про легалізацію стало гостро. Я згадав про цю 93-ю бригаду ЗСУ. І наприкінці 2015 року ми легалізувалися, підписали контракт. Ми – це половина нашого добровольчого загону «Месники імені Сергія Табали». Ми увійшли в першу роту першого батальйону 93-ї бригади. І після підписання контракту вже десь за кілька днів були на шахті «Бутівка», яка за 300 метрів на північ від самого Донецька. Пів року я там відвоював. Там ворог був дуже близько, ми бачилися напряму. Наприклад, чеченці стояли і кожного ранку вранці кричали: «Добровольци! Башка резать буду! Зачем прішол мой зємля!»

- А до того ви коли-небудь були на шахті?

- Ні, я в житті своєму до того на шахті не був. Коли ми заходили на шахту «Бутівка», 11-й батальйон і 93-тя бригада відбивали її і відтіснили ворога. У бойовиків було до 100 вбитих і поранених. Вони під копром шахтним стояли, мали відійти до Донецька далі, але коли відступали, вони поскидали всіх своїх вбитих і поранених, ще живих, у шахтний ствол під копром, усіх...

Знаю, що пару з цих бойовиків, які були на шахті «Бутівка», розказували, що справді тоді скинули у шурф шахти своїх тяжко поранених, десь до 70-80 чоловік.

Це страшне місце. Шахта ця глибока, 1200 метрів, і вона давно припинила свою роботу, вугілля не видобувалося, тільки воду відкачували там до війни. А потім воду перестали відкачувати... Коли я в шахту дивився – там страшне, там чорнота клубиться, якась чорна безодня... А на землі навкруги все розбомбили, сам копер розвалився. Цей копер ми називали «Чорний Бог». І хто хоч раз у цей шурф, у ту безодню подивився, в цю чорноту, – воно наче знов тягло гіпнотично туди. Мене, наприклад, теж знов і знов тягло дивитися туди...

Лебідка там була, але вибухом її пошматувало, на боку поряд лежала, побита осколками, а кліті не було, мабуть упала вниз.

На цій шахті я воював півроку. Навіть звідти не хотів виїжджати, та й не тільки я. Склад у нас там був різний. Було серед нас пару людей із Донецька, з Луганщини один хлопець, був із Волині, з Вінницької області було нас троє-четверо, зі Львова, з Дніпра було багато хлопців. Це такий гарний зріз нашого суспільства.

- Тобто, серед вас були і хлопці зі Сходу, з Донбасу?

- Так. Є в мене купа побратимів, які самі донецькі — хтось із самого Донецька, хтось із передмістя. Ще на «Бутівці» були в нас троє хлопців з Костянтинівки. Вони добровольцями пішли. Я з ними, до речі, досі дружу, дружимо сім’ями, вони класні. Їхні діти мене кличуть «дядя Змій».

Я скажу навіть, що насправді воювати добровольцями поїхали більшість зі східної, південно-східної України, одними з перших. Маріуполь, Костянтинівка, Донецьк, Луганськ, Дніпро, Харків, Запоріжжя – дуже багато з цих міст поїхало хлопців у перших рядах.

- Що ви ще пам’ятаєте про «Бутівку»?

- Там загинув ще один мій друг – Анатолій Гаркавенко з позивним «Морячок», я його привів на контракт, він був сапер-мінер: ходив кругом шахти і розміновував, щодня знімав 3-4 міни. Думаю, хтось із бойовиків засік його, побачив, що він ходить – і на електродетонатор просто поставили міну. Він підірвався, йому ноги відірвало, трималися тільки на штанях і на шкірі.

Шахта «Бутівка» – наша, її ніхто ніколи не здасть. Там ворог пробував наступати, і танками крили, і всім чим завгодно, але «Бутівка» ніколи не буде взята, я в цьому не сумніваюсь. Далі неї вони не зайдуть.

- Ви на шахті стояли до кінця служби?

- Ні. Потім ми вийшли на ротацію і наступний наш заїзд був на Луганщину – в селища Кримське, Світличне, Трьохізбенка, Жолобок. Я залишався в 93-й бригаді. Командир роти мені якось сказав, що я розумний хлопець – і почав мене просувати в артрозвідку. Це відповідально, там треба вміти читати англійською, як мінімум – розбиратися в техніці, в безпілотниках.

От усім треба ховатися по бліндажах від обстрілів, а артрозвідка не має права ховатися – ми повинні спостерігати спалах і давати координати, щоб наводити нашу артилерію.

Потім у мене в артрозвідці був конфлікт із молодим офіцером, який прийшов після курсів і почав на свій розсуд влізати в зарплату хлопців, які були в моєму підпорядкуванні, ображати їх, узагалі – поводився негарно. І ми з ним побились. Точніше, я його побив, і мене забрали в штаб, і думав я, що все – буде «губа».

А в мене тоді якраз, за місяць до того, вийшла моя перша книжка – поетична збірка «Трансгрес(і)я». І командир бригади її вже читав, я навіть не знаю – хто йому приніс ту книжку, може, волонтери. І ось мене викликають до командира бригади, а я думаю, що це мені вже капець, це моя конечна... А він мені каже: «У тебе є два варіанти: або ти сідаєш на «губу», тобі дають умовний строк, лишаєшся без зарплати й так далі; або стаєш начальником пресслужби бригади». А я кажу йому: «Це ж капітанська посада, а я сержант». Але він знав, що є в мене вища юридична освіта, що я писав і прозу, й вірші. І він мене призначає начальником пресслужби бригади, всі були просто в шоці.

- А як книжка вийшла?

- Я стояв на РЛС (радіолокаційна станція) і так вийшло, що в моєму підпорядкуванні була одна дівчина, теж із артрозвідки. Ця дівчина, як виявилось потім, була сестрою моєї майбутньої дружини. Вона якось узяла в мене телефон передзвонити, а в телефоні, в додатках – вірші записані. Вона коли взяла, побачила це і перед тим, як дзвонити, прочитала. «О! – каже, – А ще є?». Так вона випадково прочитала мої вірші. Я прокидався і записував їх, вони не виходили з голови. Так ось вона прочитала і каже: «У мене сестра письменниця, і я думаю, що твої вірші люди повинні бачити». Взяла цього вірша і скинула сестрі смскою – частинами. Віка, моя майбутня дружина, прочитала... Я скидав потім через інтернет ще інші. Вона оголосила збір коштів на видання збірки, гроші зібрала. Я вірші систематизував, а Сергій Пантюк – видавець, погодився видати цю книжку-збірник «Трансгрес(і)я».

І ось я дослужував у пресслужбі, зробив її найкращою у Збройних силах України. Офіційний гімн для 93-ї бригади написав. Гурт «Тінь Сонця» заспівав його, я ж написав рок-версію цього гімну.

 
Потім ініціював перейменування нашої бригади. Вона називалася «Харківська», а зараз називається «Холодний Яр». Я сам намалював шеврон, прапор, пройшов усі ланки реєстрації цього, дійшов тоді аж до президента Порошенка. І він підписав. Ну, я це зробив, аби щось залишити про себе в бригаді.

- Чому «Холодний Яр»?

- Тут є дві причини. По-перше – медійна, тому що Холодний Яр – це найсильніша символіка взагалі в українській історії, в ній є енергія, визвольна боротьба і так далі. І через те, що ми були перші на перейменування, то я не міг взяти щось слабше. А по-друге – так якось історично склалося, що в цю бригаду увійшло дуже багато добровольців, вона десь на 80% складалася з добровольців, і зараз так само. От ми так і обґрунтували все.

Ну, а потім у мене контракт закінчився під кінець зими 2018 року, тобто 4,5 року я провів на війні.

- І що ви робили далі? Як стали видавцем?

- Коли закінчився контракт, я вже був одружений. Спочатку став на облік у центр зайнятості, не знав, що робити, тягнуло назад. Я почав займатися громадською організацією «Ветеранське братерство», допомагав ветеранам у реабілітації й так далі.

Потім покинув я цим займатися, і ми з дружиною Вікторією Гранецькою заснували видавництво «Дім химер». У нас зараз абсолютний рекорд в Україні – 17 виданих книг українських письменників менше ніж за пів року. Адреналінові умови.

Ось ми у вересні на форум книжковий у Львові 7 книжок привезли, за півтора місяця я зробив на них усі обкладинки, заверстав їх. Дружина редагувала.

- А дружина ваша давно цим займається?

- Вона в мене відома письменниця – лауреат літературної премії «Коронація слова», в неї 5 романів вийшло. Це в мене вийшли тільки збірка оповідань і дві поетичні книжки, я такий ще крихітний письменник.

Ми видаємо тільки українських авторів, дуже різножанрових.

- А самі продовжуєте писати?

- Вірші пишу практично автоматично, різними стилями – як виходить, так і пишу. Я записую сни, весь пережитий досвід. Що стосується поезії, то вважаю, що я скоріше принтер, аніж автор. Тому що записую вже готові вірші, прокидаюсь – і пишу, нічого не правлю. Якось так воно виходить.

Реабілітація для мене – це якраз оповідання. І в кожному моєму оповіданні на 90% – реальні історії, які сталися або зі мною, або з моїми товаришами. У мене там цензури взагалі нема: як було, так і пишу.

Одна ветеранська організація казала, що за моїми оповіданнями, за збірником «Безодня», екранізують кілька короткометражок у Голлівуді.

*  *  *

Я дивлюсь на Влада, він посміхається, беру його книгу «Безодня» і читаю: «За кількасот метрів від Донецька наші окопалися, врились у землю, наче мурашки. Ось уже майже рік ворог невтомно намагається відтиснути нас углиб, до Авдіївки – залякує, виснажує, щораз вигадливіше намагається обдурити. Та хоч це й не Аеропорт, проте люди – такі ж. Відчайдушні українці, що втомились чи позабували боятися, день у день дають бій силі, котра переважає їх мало не в сотні разів. І ані кроку назад. Ані кроку!...»

Олена Колгушева, Львів
Фото автора